Основи виховання
Дитяча психіка
Поняття «дитина»
    +полотенца махровые с логотипом Написание текста для сайта. Ми представляємо Вам новинку в контексті товарних груп Рекламні Текстиль - полотенца. Предмети, які мають велике практичне значення в рекламі в нашій пропозиції представлені через дві колекції: Аква питомої ваги 400 г / м2 і спа питомої ваги 500 г / м2.

  • 27.08.2015
    Навіщо потрібна няня

    Допомога у догляді за дитиною ніколи не завадить. Навіть самі ініціативні мами, які...
    [Читать далее]

  • 10.08.2012
    Значення симбіотичної поведінки

    Значення симбіотичної поведінки для дитини, батьків, учителів тощо я проілюструю...
    [Читать далее]

На що мені орієнтуватися? Етапи розвитку дитини

На що мені орієнтуватися?  Етапи розвитку дитини

Я багато згадую про вади розвитку, тому мене часто питають, яким є нормальний процес розвитку дитини, з яких етапів він складається. Це допомогло би батькам та іншим дорослим краще зорієнтуватись у поведінці нащадків. Хочу попередити, що такий аналіз стадій розвитку водночас становить і порятунок, і небезпеку. У жодному разі не можна вірити чітко розписаному плану, де певні дні чи тижні призначено для певного етапу розвитку. Саме освічені, начитані батьки, які досить багато знають про окремі етапи зростання, схильні до того, щоб нетерпляче чекати певного періоду в розвитку дитини, знаючи наперед, якими здібностями вона має володіти у своєму віці. І насамперед кидаються нервово звіряти свою дитину із взірцем. Надзвичайно високим є зовнішній тиск, на батьків впливають люди з поза сімейного кола. Часто від родини вимагають виховувати дитину «правильно». Батьки й самі не хочуть ні в чому поступатися іншим сім’ям у яслах, дитячому садочку, школі тощо. Вони не хочуть здатися поганими батьками через те, що їхня дитина відстає від розроблених кимсь норм розвитку.

Це хибний спосіб мислення, він призводить до нещирого та скутого ставлення до дитини. Наведені нижче тези є тільки дороговказом, вони можуть дати загальні орієнтири, але не конкретну пораду. Не слід відразу впадати в нервову гарячку, якщо дитина на око відстає у розвитку.

Спостерігаючи за становленням дитини, майте на увазі, що не можна розділяти фізичний та духовний розвиток. Ці стадії тісно пов’язані й активно впливають одна на одну. Це означає, що перехід від лежачого стану до повзання, а потім і до ходіння не тільки закладає основи моторики дитини, а й стає потужним важелем у формуванні психіки та знань про світ.

Немовля живе в раю. Воно має повне право очікувати миттєвого задоволення своїх потреб. Виявляє їх воно лише в однин спосіб, закладений у нього природою: кричить. До приблизно десятимісячного віку крик залишаться єдино можливою формою привернути увагу до себе. І тільки тоді в дитини розвивається здатність витримувати короткі періоди незадоволення (фрустрації), не завдаючи шкоди психіці. Як правило, в цьому віці дитина вже має розвинену моторику: спочатку вона навчилася перевертатися зі спини, тримати предмети, потім повзати, зводитися на ноги. Спектр дитячих навичок цього періоду дуже широкий. Але надзвичайно важливо, щоб немовля розвивало свої вміння і почало впізнавати найближчих осіб – тут долучається і психічна складова. Дитина починає цікавитися функціонуванням предметів, тому що вони підкоряються її наказам. Стілець, який став на шляху, можна відсунути, і він не буде пручатись. Але мати, яка навіть такому маляті не дозволить собою попихати, закладе основу для психічного розвитку свого малюка. Дитина краще усвідомить різницю між предметом і живою людиною.

Хотів би наголосити, що йдеться про нормальну інтуїтивну поведінку матері, а не про вивчений, відпрацьований та впроваджений процес. Тобто мова не про методи популярної та неоднозначної книги «Чекати і рахувати», вона, вочевидь, була створена, щоб випробувати дитячі нерви. Натомість я намагаюся зосередити увагу на інтуїтивній реакції матері, яка спостерігає за дитинчам і відчуває, коли тій бракує чогось важливого. Така мати не стане труситися над дитиною, щойно маля чогось забажає. Мати, яка керується інтуїцією та покладається на власні відчуття, реагує на сигнали дитини по-різному. Вона йде за покликом серця, тому тут не може бути правильних чи неправильних рішень. Дитина поволі починає впізнавати маму та інших, хто навколо. Поступово формується те, що я називаю «нервова клітина "людина"».

Проте до двох із половиною років дитина залишатиметься у фазі, в якій немає місця повазі до старших, тому що малюк вважає себе єдиним у цілому світі. Ця форма ранньовікового нарцисизму – нормальне явище, його неможливо подолати за допомогою зовнішнього впливу. Дітей у дванадцятимісячному віці насправді можна навчити деяких позірно ввічливих дій, як, наприклад, махати ручкою на прощання, але навряд чи малюк пов’язуватиме з цим фізичним процесом певний суспільний розпорядок. Адже йдеться про ритуали.

У віці двох із половиною років, якщо дитина здорова і розвивається нормальними темпами, нарцистична фаза добігає кінця. Дитина вчиться поділяти оточення на «Я» та «Інші». Цікаво, що цей розвиток відбувається паралельно з формуванням у дитини охайності. Цей процес так само завершується зазвичай на тридцятому місяці життя. Навряд чи можна згадувати тут про класичне прищеплення охайності, виховання дбайливого ставлення до речей тощо. Адже нема чого виховувати та прищеплювати. Дослідження довели, що діти, яких цілеспрямовано привчали до горщика, навчилися ходити в туалет одночасно з тими, в кого цей процес формувався невимушено і йому не приділяли надмірної уваги. Дитина вчиться вирізняти себе з навколишнього світу, і так само вона вчиться охайно ходити на горщик чи в туалет. Цей процес, як і решта, відбувається завдяки природним зв’язкам із батьками, наслідуванню їхніх дій, він не є результатом старанних спроб виховання. З точки зору глибинної психології, акт випорожнення в туалет можна трактувати як подарунок мамі або татові, тому що дитина робить це саме для батьків. Тому надзвичайно важливо заохочувати та підтримувати дитину, виявляти радість від її дій, а це означає, знову ж таки, супроводжувати її розвиток станом афекту. Тоді дитина відчуватиме, що вчинила правильно, і не матиме труднощів із удосконаленням набутих навичок.

Із двох до трьох років діти проходять так звану «фазу вчинків наперекір». Робити щось усупереч іншим  – це нормальний етап у процесі розвитку, він допомагає дитині краще пізнати себе. Тобто, знову ж таки, – відрізнити себе від інших. У цій фазі дитина засвоює, що може керувати такими функціями свого тіла, як, наприклад, випорожнення. Також вона вирішує, що як, коли говорити і чи говорити взагалі. Добре, коли в цей час перед нею приклад батьків, які спокійно спостерігають і спрямовують розвиток дитини, які сприймають дитину як дитину, уникають конфліктних ситуацій, а не розводять розлогі дискусії з малюком, які не відчувають себе залежними від прихильності дитини. Тоді фаза вчинків наперекір швидко мине, дитина свідомо відкине таку поведінку. Вона навчиться витримувати неприємні ситуації та впише себе у соціум. При цьому важливо, аби батьки сприймали та вирішували конфлікти серйозно і терпляче. Тоді дитина зможе також навчитися чекати, бути стійкою, а також розрізняти, що дозволено робити у певних ситуаціях, а що – ні. Новому етапу, що приходить на зміну діям наперекір, властиве уявлення про світ, яке майже повністю складається з бажання задовольнити свої потреби. Новонароджена дитина має відразу ж отримувати все, що їй необхідно. А півторарічний малюк зможе вже трохи почекати. Хоча в цьому віці дитина все ще живе у цілковитому переконанні, що її бажання мають задовольнятися без усіляких «але» чи «якщо». Це цілком нормальний стан речей, стадія розвитку здорової особистості. Завдяки вправним діям батьків цей етап поволі добігає кінця.

У здорової дитини так зване формування особистості завершується у три роки. У цьому віці дитина вміє відрізняти себе від інших. У родині, якщо дитина поводиться нахабно або неправильно, а батьки дадуть їй це зрозуміти, вона припинить такі свої дії. Батьки – це зовнішній вплив. Те, що вони кажуть, автоматично сприймається як правильне. Є давній вислів на цю тему: починаючи, дитина чує. Це «чуття» не має нічого спільного зі сліпою покірністю, воно дає дитині можливість у майбутньому легко перейти до наступної життєвої стадії. Іншими словами, це означає, що трирічна дитина готова йти до дитячого садочка, вона впізнає виховательку, слухається її і здатна до інтеграції в групу.

До п’яти років зростає вміння дитини набувати досвіду з конфліктних ситуацій. Малюк, який розвивається нормально, у цьому віці дуже зорієнтований на стосунки з батьками. Це дається взнаки у багатьох повсякденних ситуаціях. Наприклад, дитина може прибрати свої речі або викинути сміття. Вона робить це для батьків, завдяки стосункам із татом та мамою, а не тому, що розуміє, що в кімнаті безлад чи потрібно винести сміття. У п’ятирічному віці дитина може також навчитись основних правил поведінки, і це дуже допоможе їй дати собі раду в дитячому садку. До того ж вона впізнає повторювані дії, які формують режим. Така періодичність надає впевненості.

Поза сумнівом, перехід із садочка до школи – це рубіж у розвитку дитини. У шестирічному віці вона зазвичай уміє вже достатньо для того, щоби починати навчання в школі. Тут також вирішальну роль відіграють стосунки. Тобто, саме для батьків дитина іде до школи, тільки так, а не тому, що вона далекоглядно зазирає в майбутнє й усвідомлює важливість освіти для подальшої кар’єри. Батьки впливають також і на успішність, і на соціалізацію дитини, так само як і викладач. Із цією персоною у дитини також формуються певні стосунки, якщо вони цілком відповідають нормі, то дитина вчиться робити щось також і для вчителя. «Не заради життя, заради вчителя нашого навчаємося», – така формула є основною для дітей молодшого шкільного віку. Первісний варіант цього латинського вислову, тобто «Не для школи, а для життя навчаємося», стосується тільки старших учнів.

Від шести років дитина ще більше схильна до сприйняття і виконання нових правил. Дуже скоро вона зробить їх частиною свого життя. Не обов’язково постійно нагадувати зміст тих чи тих принципів, здебільшого дитина дотримується їх автоматично. Ці правила стануть каркасом усього її подальшого існування.

Завдання освіти в цьому віці  – це перш за все соціалізувати дитину. Йдеться про загальні вміння  – читання, письмо, лічба. Також вона має навчитись упізнавати певні процеси, наприклад ті, що стосуються природи чи професій.

Володіння цими навичками поліпшується що не рік, з плином часу дитина дедалі самостійніше. Вона здатна брати участь у багатьох видах діяльності. Основою для них може стати партнерство. Але дорослий усе одно залишається поруч, допомагає, скеровує, структурує.

Приблизно на чотирнадцятому році життя дитина починає викривати помилки та слабкі місця інших. Вона чітко помічає, коли інші учні, друзі чи вчителі поводяться неправильно. З п’ятнадцяти років неправими можуть виявитися й батьки. Тільки з шістнадцяти років дитина спроможна визнати, що неправою інколи буває вона сама. З цього моменту латинський вислів повертається до свого початкового вигляду. Тому що тепер дитина навчається справді для себе, вона може думати наперед та передбачати певні результати своєї діяльності, наприклад, оцінювати шанси на кар’єру в подальшому професійному житті.

Окреслені в цій книзі вікові категорії добре ілюструють тему власної відповідальності. Тільки з чотирнадцяти років можна зобов’язати людину відповідати за свої вчинки. Невипадково в Німеччині з чотирнадцяти років особа є відповідальною перед законом. Від цього віку дитина може також розпізнати небезпеку, скажімо, дотримуючись правил дорожнього руху. Або, що надзвичайно важливо, бути пильною при «знайомстві» зі шкідливими звичками – такими як алкоголь, цигарки, комп’ютерні ігри. Гігієна тіла теж доходить до автоматизму тільки на цьому етапі розвитку. Знаю, мої слова не схожі на правду, але так воно і є: лише у чотирнадцяти або п’ятнадцятирічному віці більшість людей привчаються до того, щоби вчасно почистити зуби чи прийняти душ, автоматично, без потреби контролю з боку інших.

Звичайно, не треба забувати, що існують діти, які раніше чи пізніше зазначеного віку досягають певних етапів, але в принципі розвиваються у межах норми. Залишається додати, що повністю становлення особистості завершується у двадцятирічному віці. Тому, коли йдеться про розлади у стосунках дорослого та дитини, мені важливо якомога раніше виявити небезпеку, щоб дати змогу надолужити згаяне. Навіть у шістнадцятирічного юнака процес розвитку вже майже завершився. Але наголосімо на слові «майже» – ми скоро повернемося до цієї ситуації, і я наведу вам незвичайний приклад.

Екскурс: поняття «дитинство» та його розуміння за різних часів

«Нехай радіє бездітний. Малі діти – це самі лише репет і сморід, зусилля і клопоти Нічого, крім зусиль і шкоди. Жодне щастя не виправдає таких турбот, напруження та коштів на виховання». Неважко здогадатись, що французький лірик не був великим прихильником багатодітних сімей.

Він жив у XIV ст., тоді панувала доволі чітка концепція дитини та дитинства. Для його часу ці слова не містять нічого незвичайного.

Аби краще збагнути, про що йдеться, пропоную витратити ще кілька хвилин і трохи заглибитись у те, що ж розуміли під поняттями «дитина» та «дитинство» у різні епохи. Неправильно було би вважати, що «дитинство» завжди означало те саме, що й сьогодні. Були часи, коли цей термін асоціювали з безпорадним немовлям, яке за короткий проміжок часу відразу мало перетворитися на повноцінного, «дорослого» члена суспільства.

Філіпа Даріє так описує поняття «дитинство» за Середньовіччя у своєму, вже класичному, дослідженні «Історія дитинства».

«Тривалість дитинства обмежувалася найніжнішим віком, тобто таким, коли маленька істота не може обходитися без сторонньої допомоги. Отже, тільки-но людина могла хоч трохи дати собі раду фізично, її відразу асоціювали з дорослими, жодного перехідного періоду не існувало. Така людина поділяла їхні розваги та обов’язки. Із зовсім маленької дитини вона раптом перетворювалася на молоду людину. Вона не проходила етапу юності, який, можливо, існував до Середньовіччя і перетворився зараз на один із ключових аспектів у високорозвинених країнах»4.

Дитинство за цією концепцією здається дуже швидкоплинним життєвим етапом. Воно, по суті, залишається єдиною фазою, коли людина має можливість існувати відносно незалежно від повсякденних проблем, розвиватися та шукати свій шлях у житті. Як тільки діти фізично були готові до праці, їх відразу навантажували роботою, не вирізняючи їх серед дорослих. Вони переходили на науку до вчителя і без будь-яких попередніх настанов училися самостійно заробляти собі на життя. Лише крок відділяв немовля від дорослого світу. Власне, дітей і дорослих сприймали зовсім по-різному. Але не так, як сьогодні. Образотворче мистецтво стає дзеркалом цього феномену. На картинах того часу ми бачимо дітей, зовні дуже схожих на маленьких дорослих.5 Типові риси дитячого обличчя та інші прикмети дитячого віку не дуже цікавили митців.

Але як це відбилося на понятті «дитинство»? Такого терміна на той час не існувало. Дитина була цінною лише настільки, наскільки могла проявити фізичну силу, щоби стати частиною соціального механізму. Дитяча смертність у ті часи, як відомо, була надзвичайно високою. Але смерть дитини мала цілком інше значення, ніж тепер. Жінки народжували стільки дітей, скільки їм було відведено природою. Матері теж нерідко помирали під час пологів. Утрату дитини сприймали швидше як побіжне, цілком природне явище, незалежно від соціального статусу батьків. Наприклад, читаємо у Монтеня не надто жалісну оповідь про те, як багато з його дітей померли, так і не навчившись говорити.6

Дитинство було радше економічним фактором, ніж емоційним феноменом. Воно не несло ідейного навантаження для співіснування двох людей.

Сприйняття дитинства докорінно змінилося із плином часу. Це було пов’язано зі зростанням значення сім’ї. За давніх часів родина виконувала майже суто економічну функцію. Чоловік і жінка об’єднувалися, щоб вижити в скрутних умовах тогочасного існування. Настільки ж функціональним було й розуміння ролі дитини, вона цілком вписувалася в межі сімейної концепції. Не можна сказати, що почуття були небажані у цьому соціальному утворенні, зовсім ні. Але вони не були обов’язковою складовою сімейних стосунків. Емоційних зв’язків більше шукали і потребували у суспільному житті, де дітей сприймали на загальних умовах, вони були рівноправними членами угруповання.

Лише наприкінці XIX ст. відбулася радикальна зміна концепції сім’ї. Діти тепер залишалися в родині досить довго. Навчання, яке відразу ж кидало дитину у дорослий світ, замінила шкільна освіта, яка ще певний час утримувала дитину від справжнього життя. Під впливом церкви невпинно зростало значення шкіл, і родина заразом перетворилася на союз емоційно пов’язаних людей. Діти стали головним пріоритетом родини. Батьки почали надзвичайно перейматися їхнім вихованням. Особливо цей процес пришвидшився завдяки зміцненню позицій буржуазії.

Водночас відбувається перерозподіл ролей усередині родини. Мати тепер відповідальна за виховання дитини і за сімейне щастя. Батько ж натомість стає годівником. Із цієї первинно функціональної структури виникає патріархальна система. Завдяки їй надовго запанувала нерівність між чоловіком і жінкою. І тільки після світової революції 1968-го, в якій брали активну участь жінки, розподіл родинних обов’язків зазнав змін.

Дитяча смертність істотно зменшилася, тому нагальна потреба постійно продукувати нових нащадків відпала. Виховання перетворилося зі справи суто сімейної на завдання загальнодержавного значення. Були винайдені і набули широкого розповсюдження протизаплідні пігулки, що дозволило регулювати кількість дітей у родині. Ці та інші фактори сприяли тому, що діти стали напрочуд цінними для суспільства.

Цей історичний розвиток триває й нині. У моєму аналізі родинної та суспільної систем він відіграє далеко не останню роль.

Отже, дитинства, в нашому розумінні цього терміна, раніше не існувало. Винайшло його XIX ст., а у XX ст. в це поняття постійно вкладали новий і новий зміст. Те, що сьогодні ми знову небезпечно наблизилися до «нівелювання дитинства», – трагічний наслідок розвитку нашого високорозвиненого суспільства. Іронія долі, але за дивною аналогією ми повертаємося до малорозвиненого середньовічного зразка, коли у всіх членах суспільства вбачали перш за все практичну користь, навіть у дітях. Властиво, більше не йдеться виключно про економічну користь. У межах викривлених стосунків це, перш за все, – користь емоційна. Саме тому я веду мову про емоційне зловживання нашими дітьми, яку вищенаведених випадках, коли дорослі жадають дитячої любові чи зростаються з дітьми в єдине ціле.

Я переконаний, що треба неодмінно спровокувати суспільні рефлексії на тему дитинства, адже це емоційне зловживання дітьми відбувається несвідомо, мимохіть.

/>

Читайте так же:

Комментарии запрещены.