Основи виховання
Дитяча психіка
Поняття «дитина»
    +заборы металлические цены Именно у нас можно приобрести все виды заборов из металла, а также изготовить их на заказ. Мы полностью согласны с меткой и до сих пор актуальной поговоркой, существовавшей на Руси: «Изба крепка запором, а двор забором». Поэтому, для нас изготовление заборов– это процесс создания легких, прочных, доступных по цене, а главное, надежных и долговечных ограждений.

  • 27.08.2015
    Навіщо потрібна няня

    Допомога у догляді за дитиною ніколи не завадить. Навіть самі ініціативні мами, які...
    [Читать далее]

  • 10.08.2012
    Значення симбіотичної поведінки

    Значення симбіотичної поведінки для дитини, батьків, учителів тощо я проілюструю...
    [Читать далее]

Комунікація у педагогічному колективі

Комунікація у педагогічному  колективі

Постійний дисонанс  – комунікацію, яка весь час погіршується і переривається, можна наочно проілюструвати на прикладі позицій, що їх займають учителі молодших класів. Одні педагоги сприймають учнів як осіб, яких потрібно скеровувати і коригувати, тобто сприймають їх як дітей. Натомість їхнім колегам, що послуговуються партнерським концептом, бракує такого погляду на учнів. Вони ставлять їх на один рівень із собою, так само як – цілком правомірно – поставили б на один рівень із собою інших дорослих людей. Учень постає у ролі партнера, який навчається самостійно (насправді ж – само визначено) та відповідально. Ця група вчителів не усвідомлює, що таку форму роботи доцільно застосовувати з більш зрілими учнями починаючи з підліткового віку. А в молодших класах діти мають навчатися через стосунки з учителем.

Ця, принаймні в теорії, дуже впевнена у своїх силах прогресивна група не вважає дорослих ієрархічно вищими за дітей. Тому ці вчителі переносять свої переконання на учнів. Якщо вони помічають колегу, який ставиться до дитини як до дитини, відіграє у стосунках із нею роль лідера, така поведінка здається-їм проявом неповаги до учня. Вчителі, яких школярі сприймають як керівників, дедалі частіше наражаються на критику професійного кола, а останнім часом їх навіть сприймають як ретроградів. їм закидають бездушність, консерватизм, навіть вважають їх холодними і байдужими, хоча здебільшого в них майже немає проблем з учнями.

Через такий розлад комунікації ці групи відрізані одна від одної. Це призводить до того, що необхідні дискусії стосовно виховання певних учнів, стосовно основних завдань школи, а також звичайні щоденні розмови про організацію шкільного процесу закінчуються нічим.

Якщо учень поводиться не так, як того очікує вчитель, то педагог, який вбачає у ньому дитину, внесе корективи. Якщо ж учень не сприйме критику належним чином, учитель застосує відповідну санкцію. До речі, долучати до міжособистісних стосунків освітні прийоми можна тільки в тому випадку, коли немає сумнівів, що в дитині вбачають дитину, а за рівнем розвитку учень здатен сприйняти критику чи інший направлений на нього прояв керівної функції дорослого.

Учителі, які бачать у дитині партнера, часто не помічають відмову школяра скористатися їхніми порадами. Тоді педагог ризикує не бути почутим учнем, якщо, наприклад, той не засвоїв матеріал належним чином або якщо йому не подобається розклад занять. У своїй практиці я часто маю справу з учителями, які шукають діагнозів, що змогли би пояснити поведінку дітей. Вони не помічають, як полишають свою центральну позицію і перетворюються на діагностиків.

Улюблений хибний діагноз такий: «відхилення в розвитку через слабку здатність до концентрації уваги». У деяких випадках дітей пропонують показати терапевту, щоб той призначив курс лікування. Таке мислення, спрямоване на пошук симптомів хвороби, є прикметою партнерського концепту.

Якщо вчитель, котрий послуговується концептом «дитина як дитина», зробить зауваження своєму колезі, який заплутався у визначеннях, він швидше за все отримає у відповідь звинувачення у зневазі до дитини. Насправді ж, якщо хтось із цих двох і зневажає дитину, так це вчитель із партнерським способом мислення. Адже він відмовляється формувати для неї правильне оточення, якого вона так потребує. Кожна дитина хоче, щоби поруч був дорослий, який чітко реагуватиме на її дії, -  це очевидно. Тільки за допомоги таких дорослих діти можуть винести зі шкільної освіти інструменти для подальшого розвитку і набути певного досвіду з конфліктних ситуацій.

Завдання вчителя полягає в тому, щоби постійно з любов’ю віддзеркалювати і скеровувати поведінку дитини. Учень, який весь час ловить сигнал «ти – мій партнер», не має жодного шансу зрозуміти, наскільки він пов’язаний з іншими людьми, наскільки залежний від них і наскільки важливо поважати і їхню точку зору. Дитина обов’язково має розуміти і визнавати досвід інших.

На жаль, останнім часом дедалі більше вчителів не можуть адекватно .- реагувати на поведінку дитини. Вони страждають на розлад типу «проекція». Ці педагоги емоційно зловживають дітьми, хоча цього й не помічають. Вони отримують від дітей любов і повагу, якої їм бракує у власному оточенні. У представників цієї групи відсутня адекватна реакція на хибну поведінку дитини, адже вони більш за все поціновують прихильність учнів.

У такому оточенні дискусія щодо дітей та методів виховання практично неможлива. Коли такий учитель спілкується зі своїм колегою, який бачить у дитині дитину і протиставляє себе учневі, він просто не розуміє його формулювань. Вони можуть довго обговорювати характер і поведінку тих самих школярів, але так і не зійдуться на одній площині, що стала б у пригоді обом мовцям. Якщо ж учитель, котрий бачить у дитині дитину, почав давати своєму колезі поради стосовно того, як покращити успішність його учнів, мовляв, треба більше тренувати певні навички, він зазнає нищівної поразки. Вчитель, який хоче подобатись учням, не терпить, коли ті відкидають його прохання та заохочення, тому він, напевне, завершить вправи до того, як це станеться. Отже, він не може скористатися порадами свого колеги, тому що сприймає дитину зовсім інакше, ніж незалежний спостерігач. Драматизм ситуації полягає в тому, що проблеми учнів, які потребують негайного вирішення, постійно відкладають, про них забувають чи взагалі ігнорують їх, тому що колеги не можуть дійти згоди стосовно найголовнішого – об’єкта дискусії.

Одне з улюблених місць таких жвавих баталій – наукова конференція з підвищення кваліфікації вчителів. Моментально впадає в око, наскільки різниться реакція колег на одні й ті самі постанови заходу. Доходить до того, що ці постанови потім узагалі не виконують, тому що вони суперечать концепту цього вчителя. Отже, учасники конференції сліпі та глухі до аргументів одне одного. Школа як освітня інституція дедалі швидше втрачає довіру громадян, адже основні виховні принципи розпадаються на десятки варіацій.

/>

Читайте так же:

Комментарии запрещены.